Вітаю Вас Гість!
Понеділок, 10.12.2018, 22:40
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Наше опитування

Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 27

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Погода

Відвідування

Вхід на сайт

Пошук

Годинник

Календар

«  Грудень 2018  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31

Друзі сайту

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Рідне місто Барвінкове

Створення міста Барвінкового

Картинки по запросу фото барвинкове1631-1734 рр. | Барвінкове, Харківська область

Коли стати на вершечку Гармащиної гори обличчям на південь, то можна побачити чудову панораму широкої долини річки Сухий Торець, що пролягає із заходу на схід. З південного боку вона обрамлена пагорбами, прорізаними прямо напроти ще однією долиною, по якій колись протікала річка Лукнуваха. Від Лукнувахи лишився потічок, що зовсім пересихає влітку, та ще нагадує про неї залізничний місток, що зветься в народі „Чайкин міст”.

Далеко в долині маячить село Богодарове, а праворуч нього заховалися Малолітки. На заході вгадуються села Архангелівка, Подолівка і залізнична станція Язикове. На сході можна побачити гривасту, в соснах, Чумацьку гору і за нею села Надеждівку, Нікополь, Веселе… А по пагорбах, схилах і в самій долині річки Сухий Торець вільно і недбало розкинулось Барвінкове – одне із давніх запорізьких поселень Лівобережної України.
Картинки по запросу фото барвинкове
Ось тут, сівши на траву біля тріангуляційного знаку і подивувавшись топонімічним шедеврам рідного краю – Барвінкове! Богодарове! Архангелівка! Веселе!, – відкинувши дрібні повсякденні турботи, раптом починаєш розуміти душу свого гордого степового народу і відчувати дух його історії. Мабуть, саме так робив великий Г. Сковорода, сидячи на вершечку Чумацької гори, коли, за легендою, доля закинула цього невгамовного мандрівного філософа до Барвінкового. Тут розумієш, що сама природа створила три головні компоненти нашої історії – степи, річки й балки.
Картинки по запросу фото барвинковеРічки завжди відігравали велику роль у житті людей. Вони були і годувальницями, і дорогами, і кордонами. Саме до річок тулилися лісостепові і степові поселення: Харків – до Лопані, Богодухів – до Мерли, Зміїв та Ізюм – до Сіверського Дінця. Нині більшість річок Лівобережної України обміліли, а то й перестали існувати з вини людей. А в давнину це були могутні повноводні потоки, береги яких укривали ліси. Якщо уважно придивитися до карти України, то відразу видно, що серед річок Лівобережжя виділяються дві: Дніпро й Сіверський Донець. Перша, у вигляді могутнього дерева зі східними „гілками” – притоками Пслом, Сулою, Ворсклою, Оріллю, Самарою, роблячи великий вигін на схід, ділить територію України навпіл, впадаючи у Чорне море. Друга – менша – майже повністю повторює маневр свого могутнього сусіди, впадаючи у Дон, а через нього – в Азовське море, приймаючи західні притоки – Мжу, Береку, Сухий Торець… І Сіверський Донець, і міжріччя між ним і Дніпром (водорозділ) були з незапам’ятних часів жвавими торговими і воєнними шляхами: Донець із притоками – водним, Муравський шлях з відгалуженнями (Ізюмським, Кальміуським) – суходільним, причому водний сприяв лише рухові на південь, а суходільний – і на північ, і на південь.

Береги Дінця у сиву давнину осідали слов’янські племена сіверян, від яких він і отримав назву. Муравським та Ізюмським шляхами ішов битися з половцями князь Ігор і, за однією з версій, саме у районі Барвінкового прийняв останній фатальний бій. Потім сіверян відтіснили на північ кочові племена, а після монголо-татарської навали середини ХІІІ ст. величезні простори Лівобережжя надовго стали “Диким полем”, яке коли-не-коли прорізали великі і малі орди кочівників-татар у пошуках пасовищ і здобичі із багатотисячними табунами коней. І татари, і слов’янські купці, і посли, подорожуючи степами, орієнтувалися по берегах річок, балок і зірках. Та ще вибита копитами трава ледь помітно вказувала на шляхи – “сакми”. І самі шляхи в ті часи були лише напрямками, що йшли водорозділами і перетинали річки в місцях бродів (перелазів), і кордони були умовними і пролягали найчастіше річками, а де їх не було – прорізалися крилами орлів у небі.

У центрі Харківщини у районі міста Первомайського беруть початок дві річки – Оріль і Берека, що течуть спочатку дружно на південь, а потім різко біжать урозтіч: перша на захід до Дніпра, друга ж – на схід до Дінця. Цим двом річкам судилося відіграти важливу роль у житті України в цілому й Запоріжжя зокрема. Як з горловини, з цього міжріччя можна було рухатися в усі боки. Ще південніше схожий зустрічний рух здійснюють дві інші річки – Самара з району Самарських озер (нині Олександрівський район Донецької області) і Сухий Торець від села Семенівки Близнюківського району. Таким чином, ці чотири річки з меншими притоками утворюють дві потужні перепони на шляху з півдня на північ. Міжріччя цих двох систем довгий час було своєрідним кордоном і, одразу треба додати, – спірною територією між Гетьманщиною і Слобожанщиною в особі Полтавського, Харківського та Ізюмського полків, з одного боку, і Запоріжжям, з другого. Кордон цей з’являється одразу після Переяславської ради 1654 року для відмежування земель Московського протекторату – Гетьманщини від земель Запоріжжя спочатку напівофіційно, а потім і в офіційних документах, наприклад, російсько-турецькому договорі 1713 року. Другий пункт цього договору проголошував, що „…порубежная граница проведена была между реками Самарою и Орелью и по той границе поселены были запорожцы с турецкой стороны”. (1)

І оскільки історія нашого міста і нашого краю, в усякому разі на протязі перших півтора століття його існування, тісно пов’язана з політичними, воєнними і економічними явищами, що мали місце в цьому межиріччі, то треба їх проаналізувати. Тим більше, що цей аналіз дасть можливість позбутися ряду історичних стереотипів і міфів.

По-перше, запорозьких козаків у різні часи в залежності від того, хто про них писав, зображували або як бунтарів і розбійників, або як звитяжних лицарів у боротьбі з “невірними”, “бусурманами”. Насправді ж Запоріжжя було складним явищем, а сама Січ на протязі історії змінювала свої політичні орієнтири. Так, Андрусівське перемир’я 1667 року між Росією і Польщею ставило запорожців у двозначне положення “слуги двох господарів”, що було причиною невдоволення козаків, яке вилилось у ворожі дії не лише проти цих двох держав, а й проти Гетьманщини. У 1709-1734 роках запорожці були підданими Османської Імперії, що, однак, зовсім не означало їхнього ревного служіння султану.

По-друге, стосунки із південними сусідами-татарами полягали не лише і навіть не стільки у безкінечних війнах – адже саме це стереотипне уявлення насаджувалося сотні років. Були передусім тісні торгові стосунки, нерідко союзницькі, часто ворожі, а татарські набіги на Україну (як і, відповідно, походи козаків на Крим) найчастіше інспірувалися могутніми сусідніми державами, зацікавленими в політичній нестабільності на межі мусульманства і християнства. (2)

По-третє, марно малювати уявний узагальнений образ запорізького козака – надто строкатою в усіх відношеннях була ця маса. Але наріжним каменем запорізького менталітету вирізнялася особиста свобода, саме вона, матінка, гнала на Запоріжжя і Дін тисячі гноблених, гнаних, упосліджених, і поступатися особистою свободою вони нікому не бажали. Захищали її гуртом і – свята правда – за неї ладні були віддати життя. Тому-то жоден великий соціальний рух усіх трьох імперій не минав Запоріжжя. Воно було дріжджами свободи, коли не сказати анархії. Не випадково махновський рух 1919-1922 років охопив саме райони Запоріжжя.

По-четверте, не було, та й не могло бути, на Запоріжжі рівності і казкового братерства. Були тут і звитяжні лицарі, були й відверті злодюги і волоцюги, були воїни, а були й посполиті, була старшина, а була й “сірома”, голота. Землі було багато, і вона була родюча, але запорожці її майже не обробляли.

На берегах Самари було чимало селітряних заводів, і селітра приносила великі прибутки – адже без неї не виготовиш пороху. На берегах Тору і Бахмута видобували сіль. Зайве говорити, яке величезне значення мав цей промисел, якщо заради нього нехтували особистою безпекою і селилися фактично у “фронтовій зоні”. Тож і ходили межиріччям каравани візників-чумаків, які обкладалися безкінечними поборами.

А отже – межиріччя Самари і Орелі, Береки і Тору (Торця) мало стратегічне значення. Хто ним володів, той володів селітряними і соляними промислами, осідлував шляхи і „перелази” (броди через ріки), і врешті – мав дзвінку монету.

З цієї точки зору спробуємо поглянути на причини виникнення Барвінкової стінки на березі Сухого Торця.
Те, що запорожці здавна знали про існування зручного місця для побудови оселення на березі Сухого Торця, не підлягає сумніву: „…в 1643 году запорожские черкасы напали на реке Тор на турецких посланников, шедших из Москвы в Крым, и разгромили их; пойманный при этом один из низовых козаков свернул вину на какого-то старца Святогорского монастыря”. (3) Місце це лежало на шляху від Січі до Торських озер, що манили до себе і викликали прагнення запорожців закріпити за собою якщо не самі озера, то шляхи транспортування солі на Слобожанщину і Гетьманщину. Тим більше, що між слобідськими поселеннями на лівому березі Дінця і північніше Береки та просунутими далеко на південь містечками соледобувачів – Тором, Бахмутом, а також Святогорським монастирем утворилася досить широка “нейтральна” зона. Саме в цій зоні виникла Барвінкова стінка. Давня чумацька дорога проходила тут від озер та Приазов’я в Московію ще задовго до появи поселення. Навіть сама назва узвишшя, яке дало початок поселенню – Чумацька гора – говорить про те, що тут часто ставали на нічліг чумаки. Про це свідчить дослідник історії Барвінкового, колишній директор краєзнавчого музею І. Дяченко. Здавна існувало цікаве прислів’я: “Барвінкова стінка – дешева горілка”. Отже, тут колись знаходився нічліг (постоялий двір) і, звичайно ж, шинок, в якому частували чумаків, привертаючи їх дешевою горілкою.

Зрозуміло, що оселяючись в будь-якому місці, в ті часи слід було подбати про безпеку. А тим паче, у широкій “прифронтовій” смузі між татарськими кочів’ями і землями слобожанців.
А місце ідеально відповідало фортифікаційним вимогам. Чумацька гора з південного боку мала крутий схил до річки, і з неї добре проглядався Татарський (за іншою версією – Піщаний) брід – єдине місце, в якому можна було перетнути Торець. Далі на захід прохід був закритий річкою Лукнувахою (тобто, замість однієї водної перешкоди з’являлося дві). Перетнувши брід, прямувати на північ можна було лише попід горою, маючи праворуч ще одну річку – Колодяжну (нині просто Колодяжна балка), а інакше кажучи, – бути затиснутим з двох боків горою і річкою. Отже, той, хто володів Чумацькою горою, володів і бродом. Крім того, на півночі гора теж мала круті схили, а зі сходу перекривалася густим Дворецьким лісом. Не випадково, що саме з Чумацької гори бере свій початок Барвінкова стінка.

Барвінкова стінка виникла в період першої великої хвилі переселення із Правобережної України на Лівобережну, пік якої припадає на середину ХVІІ ст. Причиною цього переселення була визвольна війна 1648-1654 років, зокрема, поразка Б. Хмельницького у битві під Берестечком у 1651 році: „У перші три роки народного повстання Богдана … нарід ще мав надію перемогти свого ворога і здобути волю, а може, й самостійність, і тому не йшов тоді в московські дикі степи. Але нещаслива Берестецька січа розвіяла ці надії, і у 1651 році ми бачимо перше велике переселення народу”/ (4)

Огульні репресії з боку польської шляхти і прагнення знайти порятунок і відносний спокій своїм рідним змусила тисячі родин українців („українських черкас”) переходити на лівий берег і шукати захисту „під рукою” московського царя. Адже саме тоді Московська держава почала свою рішучу експансію на південь, до теплих морів, і шукала людські ресурси для заселення „Дикого поля”. Це переселення йшло північніше річок Самари та Орілі на вільні, „свободні”, землі. Переселенці отримували цілу низку пільг від царської влади – у першу чергу право „займанщини”. Тому ці поселення називали слободами, а територію в цілому – Слобідською Україною. Саме наявність великої кількості вільної родючої землі та пільги приваблювали „черкас”. Це відсувало на задній план навіть небезпеку нападів татар, які не в дивину були й на Правобережжі.

Паралельно цій міграції південніше ріки Самари йшла на схід запорізька колонізація. Д. Яворницький зазначає, що в 1651-1653 роках Січ була переповнена народом внаслідок поразки 1651 року і „случившегося на Украине голода”. Це примушувало керівництво Січі стимулювати рух на схід, з одного боку – щоб розвантажити її від маси народу, у більшості небоєздатного і голодного, а з другого – щоб зайняти вільні землі по обидва береги Самари. Очевидно, серед цієї маси був і козак Барвінок зі своєю “ватагою” та родинами, який буцімто отримав від Кошу наказ (“грамоту”) оселитися на річці Сухий Торець. Сама “грамота”, на жаль, не збереглася, і ми не можемо з певністю говорити про те, чи було переселення І. Барвінка частиною далекоглядного плану Б. Хмельницького, чи просто вдалою авантюрою. В усякому разі, було б абсурдом стверджувати, що Кіш дав наказ І. Барвінку та його товаришам (з дружинами і дітьми) створити фортецю для захисту від татар невідомо чого десь далеко на сході, де не було жодного запорізького життєво важливого центру, в період, коли йшла війна не на життя, а на смерть із Річчю Посполитою.
Отже, у 1651 році І. Барвінок опинився в тому місці, де нині знаходиться місто Історія Барвінківщини. Єдиним документальним свідченням цього, підтвердженим побічним історичним аналізом, є виписка із синодика5 Святогорського монастиря, здійснена у 1908 році “простоієреєм і настоятелем Успенської церкви слободи Барвінкової 5-го Ізюмського округу” Олексієм Навродським “з божої милості за благословенням архімандрита Вассіона”.

У виписці, зокрема, говориться: (6)
“Записано: літа (тобто року) 7161, 1653 (Перша дата подана за побутуючим до кінця XVII ст. літосчислення від „створення світу”. Друга – літосчисленням від народження Ісуса Христа, тобто тим, яким ми користуємося нині). Приходили в Святі гори запорізькі черкаси 12 чол. і через ієросхиммонаха дали грамоту Архімандриту.

В грамоті написано:

В минулих 1651-1653 рр. прийшли вони від знамен гетьмана Богдана Хмеля на Запорізьку Січ і від Коша Війська Низового Запорізького даний їм письмовий наказ: оселитися у Дикому полі на місці, обраному самими козаками в долині на р. Торці поблизу Татарського перелазу. Бог улаштував це місце захисне з татарського боку.
І тут же їхнє прохання до Архімандрита прибути до них на освячення збудованої ними церкви і їхньої оселі.
Посли, залишивши багаті дари супроводили Архімандрита з його кліром до їхньої ватаги

Ватага їх чоловік з 300 і більше з їхнім отаманом Барвінком чекали на своїх послів із святителем поблизу Святих гір на р. Донець біля перелазу Посольської дороги, всі козаки були на конях. Їхній отаман Іван Барвінок з усією ватагою цілував Святий Хрест і Святе Євангеліє у святителя Іонна. Вперше у Дикому полі на березі р. Торець поблизу Татарського перелазу рознісся благовісний спів осілих тут запорізьких черкас в літо … 7161… 1653 р.”

Ще й сьогодні існують скептики, які піддають сумніву існування запису в синодику. Мовляв, це є містифікацією. Навіть якщо піддати принизливій підозрі автора документу (з нашої одвічної звички ні в що не вірити і все осміювати), треба б задатися питанням: які могли бути мотиви для містифікації у О. Навродського? (Зазначимо: у досить скромного служителя Бога у провінційному містечку?) Щиро зізнаємося, що ніяких мотивів, крім як пролити світло на минуле рідного міста, у О. Навродського бути не могло. Інша справа, що критичного аналізу потребує сам текст виписки, у якому є перебільшення і невідповідності. Наприклад, викликає недовіру вказана кількість козаків, що нібито зустрічали святителя – 300 вершників. Такого просто бути не могло: це дуже великий загін для почту; по-друге, якщо аж 300 козаків виїхало зустрічати святителя за 30-40 верст, скільки ж повинно було б залишитися для охорони поселення? Вже ж не менше. Якщо врахувати ще й жінок і дітей, що, безсумнівно, залишилися в поселенні, про що свідчить та ж виписка (див.: „… стражденним родинам”), то в Барвінковій стінці в той час мало б налічуватися не менш 1 000 мешканців! За тогочасними мірками – величезний населений пункт! (7) Таке поселення не пройшло б повз прискіпливу увагу сучасників та істориків: воно було б просто грандіозною фортецею! Отже, очевидно, ми маємо механічну (свідому чи несвідому) помилку із зайвим нулем. По-друге, Барвінкова стінка названа слободою. Запорізьке поселення було швидше зимівником, але аж ніяк не слободою (статус слободи воно отримало через 100 років). Очевидно, ми маємо справу з аберацією автора, який змістив часові реалії.

В іншому виписка є цінним документом не лише з точки зору часу заснування міста, а й з точки зору наявності в ній важливих фактичних і етнографічних фрагментів, на основі яких можна відновити досить реалістичну картину.

Наприклад, з виписки ми дізнаємося, що “їхня оселя, яку вони називають слободою, швидше походила на неприступний військовий табір. Їхній козацький отаман Барвінок жив у курені разом з іншими. Підлеглі називають його батьком, а він називає їх братчиками. У багатьох з них чимало срібного посуду і добротної зброї” (мало схоже на нужденність. Однак, це стосується самого Барвінка і його оточення, що, очевидно, свідчить про майнове розшарування у барвінківчан. В іншому ж – типова картина запорізького зимівника із головою клану і “молодиками”).

Читаємо далі досить цікаву характеристику особи Барвінка та рис життя поселення: “Козацький отаман Іван Барвінок відрізнявся мудрістю і дотепністю, душею звеличеною, готовий віддати своє життя за віру і волю своїх братів-південнорусів.

Оселившись тут, принесли з собою і їхні черкаські звичаї: в їхньому житлі-землянках завели школу, де діти їхні навчалися грамоті і співали, навчає їх дячок. Серед козаків є майстерний живописець”.

Отже, Барвінкова стінка являла собою козацький зимівник, що згодом розростався за рахунок прибульців. На Чумацькій горі стояла невеличка дерев’яна фортеця, від якої вів потайний хід до річки. З фортеці добре було видно південну, східну і західну околиці, особливо – Татарський (Піщаний) перелаз, що перетинав Сухий Торець трохи нижче за течією (у районі нинішнього заводу “Сокольники”). Через брід і попід горою до впадіння у Торець річки Колодяжної проходила чумацька дорога. Усі обози (валки) чумаків повинні були сплатити за перевіз спеціальне мито (найчастіше у запорожців воно називалося “борошно”) і взяти козаків у супровід до наступного перелазу або населеного пункту (який, як правило, знову ж таки був на перелазі). (8)

Найчастіше валки ставали тут на ночівлю під надійним захистом козаків. До їхніх послуг була церква біля підніжжя гори, а трохи на відстані – шинок із дешевою горілкою, за продаж котрої власник шинку платив мито Кошеві. В самій же долині річки і на схилах пагорбів мостилися зимівники – бурдюги, кожен з яких являв собою дві-три житлових і декілька господарчих будівель. Жили в зимівниках одружені козаки з родинами – інколи по десятку чоловік. Пізніше зимівники стали йменувати сотнями за прізвищем господаря: Бобухівська сотня (Бобухівка), Варениківська (Варениківка) і т. п. Крім господарів, в зимівниках жили “молодики” – неодружені наймити, що допомагали вести господарство. Будівлі – “курені” – найчастіше ставилися з лози, обмазаної глиною, і крилися очеретом або соломою, але були і добротні – рублені. До зимівників, які були розкидані хаотично в долині серед проток, боліт та заростей очерету і окуги, найчастіше вели ледь помітні стежки. Їхні мешканці займалися рибальством, птахівництвом, ловлею водяного звіра. Під час паводків ці оселі затоплялися водою, і мешканці, захопивши нехитрий скарб, забиралися на Чумацьку гору. Те ж вони робили під час татарських набігів, про які сповіщали пострілами і димом вартові з фортеці. Велика кількість зимівників зводилася по схилах пагорбів. Тут вони обсаджувалися заростями терну, акації або потинника і являли собою мініфортеці, які при потребі господарі з молодиками могли захищати і самі.

Природа щедро наділила мешканців: річка давала і захист, і харчування людям і худобі. Займалися, крім рибальства і птахівництва, розведенням худоби, трохи менше – землеробством. Продукцію землеробства виробляли майже виключно для домашнього вжитку – та й тієї часто бракувало. Як і по всьому Запоріжжю, у Барвінковій стінці землеробство відігравало незначну роль: частково через небезпеку щогодинної втрати врожаю, частково через нехтування не вартого гідності козака заняттям. А от нагодою поторгувати, відправитися на соляні озера або заробити супроводом обозу дзвінку монету мешканець Барвінкового рідко нехтував. Минали роки – Барвінкова стінка збільшувалась або майже зовсім вимирала, але, по суті, залишалася зовні такою ж, якою ми її собі уявили.

Із Святогорського синодика (крім Івана Барвінка) ми дізнаємося про прізвища засновників родів нашого міста: Морозенка, Осьмухи, Радька, Задорожнього, Отченаша, Чайки, Шпака, Вареника, Підгорного, Вовка, Барабаша, Барабана, Залізняка, Каплювахського, Мацегори, Плиса, Дорошка, Юрченка, Ворони, Рогаля, Приходи, Ляпуна, Половинки, Куниці, Магди, Тимченка, Чорновола.

Про долю Івана Барвінка відомо, що він загинув (“… бранну полю убієнну”) у 1668 році. Де і за яких обставин, можна тільки припустити. Адже 1668 рік був роком масових заворушень і повстань по всій Україні, викликаних Андрусівським миром і очолюваних П. Дорошенком – безсумнівно, одним із найкращих синів України, що прагнув об’єднати обидві України – Правобережну і Лівобережну, штучно розірвані Московією та Польщею. У цьому масовому рухові взяв участь зміївський полковник Іван Сірко – майбутній славетний кошовий: “Марта 4 числа 1668 года в слободе Красном Куте и на Торских озерах вспыхнул бунт. Скоро этот бунт отозвался в городе Змиеве: восстал Змиевский полковник Иван Сирко ”. (9) Метою цього повстання було вигнати московських бояр і воєвод. У відповідь на це князь Г. Ромодановський наказав: “…над изменниками черкасами промысел и поиск чинить и полон иметь, а села и деревни жечь, сколько Бог милосердный поможет”. (10) На славну ж працю Бога в допомогу закликали! Досвід палити українські міста і села скоро знадобиться Петру І.

Горіла вогнем вся Україна – і Правобережна, і Лівобережна… Горіла і Барвінкова стінка. В цьому вогні, швидше за все, згорів і благородний душею славний отаман Барвінок…
Звичайно, не обійшлося без барвінківчан і повстання під проводом Степана Разіна у 1670 році: “Під проводом Олексія Хромого (прозваного Леськом Черкашеніним) спалахнули повстання у містах Торі, Маяцьку, Цареборисові, Балаклії, Змійові, Чугуєві, Мерефі…” (11) Розгромили повстання той же воєвода Ромодановський укупі з гетьманом Многогрішним.

Крім повстань, війн та татарських набігів, населення Барвінкової стінки зменшували часті епідемії, наприклад, епідемії чуми 1680 та 1690 років, різноманітні стихійні лиха, як нашестя сарани у 1691 році, що “заслонила солнце, помрачила небо, наполнила воздух невыразимым смрадом и задушила своим зловонием множество лошадей, волов и коров”. Невідворотний наслідок таких нашесть – голод.

Війна була головним заняттям, обов’язком і стилем життя козака. Чого-чого, а війн у кінці ХVII – на початку XVIII ст. вистачало. Після “Вічного миру” 1686 року між Росією та Польщею, що розв’язав руки Петру І на півдні, почалася серія турецьких війн і “азовських походів”. На долю Барвінкової стінки вони здійснювали безпосередній вплив, адже шлях об’єднаних російсько-українських військ, що зазвичай збиралися між Оріллю і Коломаком, проходив міжріччям Орілі та Береки, суходолом і бродами через Самару і Торець. Війська на маршах нищили посіви, проводили реквізиції. Не залишалися в боргу і татари, здійснюючи в помсту набіги на прикордонні міста та села. Так, перед походом 1695 року вони здійснили глибоку розвідку порубіжжя: “Татары … весной посылали из Азова 150 человек подъезд (тобто розвідку) для языка под Изюм и Маяк, великорусские города, ухватили там 25 человек и привезли их в Азов”. (12) Після невдалого першого Азовського походу величезна татарська орда напала на міста і села України і вчинила страшний погром. Татарські набіги відбувалися періодично і припинилися лише в середині XVIII ст.

Із настанням нового століття почалася довга російсько-шведська війна, що відіграла фатальну роль у долі України. Спочатку козаків змусили брати участь у чужій їм Північній війні і будівництві нової столиці майбутньої імперії, яку мертві заселяли швидше, аніж живі. Водночас російський і гетьманський уряди проводили агресивну щодо Запоріжжя політику, будуючи на річці Самарі військові поселення. Посилювався тиск на козаків, у тому числі запорожців, й іншими шляхами, наприклад, “… обязали казаков принять на себя тяжелую и даже постыдную для них «почтовую гоньбу» от Азова до Валуек и Острогожска. Ямщиками, в услужении у проезжающих, сделал царь казаков, – это ли не позор?” (13)

Невдоволення козаків виявилося у повстанні під проводом К. Булавіна (1707-1708 роки), у якому барвінківчани взяли найактивнішу участь, і головні події якого розгорнулися у безпосередній близькості від Барвінкової стінки. Повстання охопило передусім Дон і Запоріжжя, а найбільшу участь у ньому брала козацька голота. Навіть прізвища керівників – Драний, Голий, Лоскут – красномовно про це свідчать.

Один із ватажків руху, Семен Драний, у 1690-1705 роках жив у Барвінковій стінці. Центром повстання став район річок Торець, Донець і Бахмут. Спершу повсталі розгромили державні війська і вбили їхнього командира – князя Юрія Долгорукого, місце якого зайняв його брат Василь. Вирішальна битва повсталих, в котрій взяли участь, крім донців, 1500 запорожців, відбулась неподалік від Тора (Слов’янськ) в урочищі Крива Лука.

На боці повсталих – відвага і рішучість найкращого булавінського отамана Семена Драного. На боці урядових військ – чисельна перевага, досвід і розум бригадира (14) Ф. Шидловського. Повсталим не вдалося переманити жителів містечка Тор на свій бік. Відійшовши від нього на декілька кілометрів і відвівши обоз у ліс, отаман виставив поперед своєї лінії гармати...